Образ часу: Параджанов – Тарковський

Додав: pole_55 18 Квітня 2016 о 09:59 | Категорія: «Статті» | Перегляди: 1089
Автор матеріалу: Валерій Пузік | Фото:



– «Лебедине озеро. Зона». Цей останній сценарій Параджанова ніби метафора усього його життя – історія людини, що вирвалась із зони. Знесилений, під ранок, головний герой ховається у великому монументі – серпі і молоті. І  коли прокидається, то бачить наряд солдат, які шукають саме його. Утікач стає заручником серпа і молота. Із однієї зони він потрапляє в іншу, в ту, з якої йому вже не втекти – Юрій Ільєнко (Київ, 2002 рік).

У кожної особистості, в геніїв тим паче, є зона змії (особистий простір який порушувати можуть одиниці). Вона формує образи, ідеї, форми вираження і загальну суть фіксації досвіду людини як такого, де текст акумулюється із зображенням.

Кіно в особистостях цікаве, перш за все, іменами людей, що стоять за кадром. Їхня тінь лежить у кожному фільмі, закріплена назавжди. Питання в іншому: є образи руху і є образи часу. Текст – основа всього. Образ руху – Сергій ЕйзенштейнОбраз часу – Андрій Тарковський, Сергій ПараджановЗолота середина між ними – Олександр Довженко.

Текстова основа фільмів у цих чотирьох випадках досить таки цікава навіть якщо не зважати на першоджерело, адже адаптація літературного твору для екрану, в більшості випадків, це відхід, заміна та зміщення другорядних і загальних сюжетних ходів. Ілюстрація деформованого тексту – зокрема. Ми говоримо не про рух, а про час. Суть усього сказаного  нижче.

Олександр Довженко (запис в щоденнику): 

«Для всього фільму пам'ятати: тло ніколи не повинно бути порожнім. На другому, третьому і навіть четвертому плані завжди повинно відбуватись щось побутове, гранично правдиве. Тоді образи будуть плавати в живому середовищі, а не в безповітряному просторі. Іноді те, що відбувається на тлі, може виходити на перший план».


Центр душі Тарковського 


Сценарій і фільм «Дзеркало» будується на кристалі, що повільно рухається навколо своєї осі. Він двогранний – це при умові, якщо ми будемо співвідносити його з невидимим вже дорослим головним персонажем і його образів: матері та дружини;  і чотирьохгранний, якщо оповідача асоціювати з парами: 1) матір головного персонажа і він в дитинстві, 2) дружина і його дитина. 

Тарковський досліджує час і простір, минуле і сьогодення, де все настільки змішується та зміщається, до центру тієї самої осі, що ТУТ-І-ЗАРАЗ фактично не існує. Присутнє тільки асоціативне мислення, образи. Персонаж знаходиться у постійному русі, а саме в пошуках втраченого часу. Це в принципі головний мотив усіх фільмів режисера. У «Івановому дитинстві», «Сталкері», «Солярисі», «Жертвоприношені» та «Ностальгії» йде постійний пошук втраченого або чогось сокровенного. У будь-якому випадку воно присутнє в снах, у самому просторі, де перебувають персонажі, воно існує на грані руху кристалу, бо кристал то і є той час, який так потрібен духовному світу персонажів Андрія Тарковського. То дзвін з фільму «Андрій Рубльов», то матір у снах Івана, то планета Солярис і зона зі «Сталкера».

Про це в одному інтерв’ю сказав і сам Андрій Тарковський: «...якось я зрозумів, що всі ці роки займався загалом одним і тим самим, і що мене завжди цікавить одна й та сама проблема. Хоча я робив різні фільми, але вони виникали за однією причиною: вони повинні були показати  внутрішнє роздвоєння людської особистості, про її суперечливе положення між духом і матерією, між духовними ідеалами і необхідністю бути в цьому матеріальному світі».

Параджанов, на відміну від Тарковського, знаходиться зовсім в іншій площині, але спільне одне: дослідження часу й асоціативної пам'яті. Посил до таких фільмів та сценаріїв: «Київські фрески», «Тіні забутих предків», «Сповідь», «Лебедине озеро. Зона», «Ара Прекрасный»  кожен зі сценаріїв є хронікою подорожі духу. 


Фрески Параджанова


«Едва я вчитался в повесть Коцюбинского, как захотел ставить ее. Я влюбился в это кристально чистое ощущение красоты, гармонии, бесконечности. Ощущение грани, где природа переходит в искусство, а искусство в природу. Санченко учил нас всасываться в материал – впитывать его, как губка, чтобы затем отобрать, организовать самое главное. И точно. Я убедился, когда работал над «Тенями», что совершенное знание оправдывает любой вымысел. Я могу песенный материал превратить в действительный, а действительный в песенный. Я мог этнографический  религиозный материал перевести в самый обыденный, обиходный. Ибо, в конце концов, источник у них один и тот же» – Сергій Параджанов «Вечное движение».

І знову діє кристалізація часу (тут важливо сказати, що розглядати сценарій поза екранною дійсністю немає сенсу, потрібно читати і дивитись, адже суть образу-часу в показі простору, де будь-який рух – важлива складова усіх образів, текст самих емоцій і впливу на рух кристалу не має). Сенс у тому, що кристалізований простір має місце лише тоді, коли пейзажі стають галюцінаторними в середовищі, яке зберігає лише його кристалічні зародки і матерію. Всі ці зародки дуже яскраво демонструються у фільмі «Тіні забутих предків». Обрубані міні-новели складають внутрішню дійсність світу заточених в їх контур головних персонажів. 

Особливу увагу варто приділити авторському сценарію Сергія Параджанова «Сповідь». У ньому все гранично ясно: то координація пам'яті, яка формує образи на рівні асоціацій та рефлексій (подібно до «Дзеркала», але у Тарковського діють зовсім інші закони побудови образів «життя-в-собі» і «життя-для-себе»). Вони переходять від старого до нового, від легенди до історії, від мрії до реальності, від Природи до людини. Це пісня про землю, яка є присутньою у всіх піснях людини, навіть найбільш сумних.

«...Приїздять бульдозери і знищують кладовище. Тоді до мене в дім приходять духи — мої предки, тому що вони стали безпритульними. Мій дід, моя бабка і та жінка-сусідка, що зшила мені першу сорочку, і той чоловік-сусід, що перший мене омив у турецькій бані. Під кінець я помираю у них на руках і вони, мої предки, мене хоронять...» - якже багато у цьому  магнітофонному записі 1987 року Тарковського з його пошуками. Але це говорить Параджанов – послідовник традицій Довженка – і навіть у цьому інтерв’ю відчувається Дух Землі, а сам запис має пряме відношення до сценарію «Сповідь» (фільм-спогад про Тбілісі, який режисеру так і не вдалось зафільмувати).  

«Зі всіх моїх ненаписаних та непоставлених сценаріїв я хотів би зняти спочатку цей. Я повинен повернутись в своє дитинство, щоб померти там.» – С. Параджанов (інтерв'ю, 1987 рік).

Сценарій був запущений  у виробництво на кіностудії «Арменфільм» в травні 1989 року. Режисер, як зазвичай, підготував серії колажів, малюнків, розкадровок та ескіз костюмів. І, як містичне передбачення скорого кінця, йому вдалося зафільмувати у дворі батьківського дому лише одну сцену зі своїх дитячих спогадів — похорони дівчинки-сусідки. «Сповідь» так і залишилась на рівні літературного сценарію.


Отож, щоб якось підсумувати все написане, розіб’ємо все на два пункти, що повинні пояснити та проілюструвати образ часу.

1. Читати:

  • О. Суркова  «Хроніки Тарковського. Соляріс» (спогади);
  • О. Суркова  «Гамлет» Андрія Тарковського (спогади);
  • С. Параджанов  «Вічний рух» (публіцистика);
  • С. Параджанов «Сповідь» (сценарій);
  • С. Параджанов «Лебедине Озеро. Зона» (сценарій);
  • С. Параджанов «Демон» (сценарій);
  • А. Тарковський «Зафіксований час» (публіцистика);
  • А. Тарковський, Олександр Мишарін  «Дзеркало» (сценарій)
2. Дивитись:

  • С. Параджанов: «Київські фрески», «Квітка на камені», «Тіні забутих предків»;
  • А. Тарковський: «Андрій Рубльов», «Сталкер», «Солярис», «Дзеркало», «Ностальгія».

0 коментарів

Залишити коментар

avatar