Світлана Алексієвич «Створювати температуру болю, утримуватись від оцінок»

Додав: pole_55 13 Квітня 2016 о 14:00 | Категорія: «Статті» | Перегляди: 968
Автор матеріалу: Катерина Тягло | Фото: Андрій Єловіков, прес-центр КНУ ім. Тараса Шевченка


Враження соціолога від лекції нобелівської лауреатки з літератури

В Києві раптово починається весна – здавалося б, щойно розтанув посивілий сніг,  і ось в ботанічному саду вже квітнуть магнолії. Немає очікування, невпевненості, природа прогрівається за кілька днів і починає раптово квітнути. Аналогічно і з культурними процесами – вони далекі від послідовності, хвилями змінюються, не залишаючи часу «між», не залишаючи лакун у своєму відтворенні. 

Лекція Світлани Алексієвич – нобелівської лауреатки з літератури та безвідносно щирої у висловлюваннях людини – у червоному корпусі університету Шевченка схожа на виступ заслуженого професора – запитання й відповіді про суспільство, мову, історичні реалії, особистий досвід. Пані Світлана говорила  про утопії, що знищують власних дітей, про світло та ніжність листів, написаних тиранами, про довіру до влади і владу мрій. Аудиторія – від студентів до дипломатів й політиків – знаходила щось виключно близьке навіть у суперечливих подекуди висловлюваннях.


Починаючи розмову з естетики смерті, звертаючись до любові у всіх найнеймовірніших проявах і завершуючи етичною відповідальністю письменника, пані Світлана за годину  розгорнула панораму людської «червоної» трагедії, яку ніяк не можна вважати завершеною – навіть сьогодні, навіть в Україні, навіть у київському середмісті. 

«Вони всі, дорослі, говорили про війну. І ще інколи – про любов» – згадує пані Світлана свої перші враження від «дорослих» розмов, почутих на кухні у своєї бабусі на Вінниччині.  «І вони так красиво говорили». Мабуть, звідти і родом відчуття письменниці, що люди говорять красиво у прикордонних екзистенційних станах – коли закохані або близькі до смерті. 

Будучи до певної міри носієм радянського світогляду, бо, як зазначає сама авторка «Часу second-hand»: «Росія та Білорусь – союзні країни, хіба ви про це не знали?», разом з тим віддаляючись від чорно-білих схем моностилістичної радянської культури, захоплюється самою ідею можливості свободи, яка потребує праці, а не виключно натхнених революцій. Документальна проза, як вона визначає власний жанр письма, це поєднання одвічних тем із новою формою, якої потребує час, що постійно пришвидшується. Час, що стискається, потребує такої «температури болю» в книжках, яка викликатиме довіру. Довіра, а не автентичність або достовірність, є основним індикатором, що тестує літературу на «справжність». Твори, де немає  фігури автора, є універсальність «маленьких» трагедій, здійснюють функцію збільшуючого деркала, де всі вади й чесноти помножені стократно. 

Світлана Алексієвич наголошувала на унікальності кожного досвіду й відсутності сторонніх фактів, на важливості само-презентації, але необхідності відстороненого погляду на факти, бо далеко не завжди і не всі люди можуть подивися на себе крізь окуляри спостерігача. В літературі ж це – той критерій, який її створює. Героїчне і буденне бачиться здаля і зверху, поруч немає надзвичайного, натомість є просто життя, і щоб писати про нього, треба мати «подвійну» мову, яка є і мовою співрозмовника, і  мовою дослідника. «Я намагаюсь, щоб в моїх книгах був перетин точок зору різних людей – молодих і старих, багатих і бідних, величних і ницих». Осердя соціально-індивідуальних переплетінь народжує літературу, що не зводиться до спільного знаменника національної, сучасної, жанрової. 


Як би це не підступно звучало, література,заснована на спогадах, усних історіях, індивідуальних та колективних досвідах болю  та і загалом література, є позаморальнісною, що наближує її до соціальних досліджень, адже і кат, і жертва мають право на голос, на репрезентацію. І всі вони є дітьми свого часу, без кожного панорама буде неповною. З їх ниток плететься нескінченний «браслет виживання» тексту, що захищає від суджень чорно-білого монополізму етики. Досвід життя і взаємодії з іншими є єдиним критерієм справжності – тексту і голосів, що виринають в ньому. І автор, і герої впіймані тенетами часу. Але що таке час, як не колективна ідентичність спільноти – народу, нації, «наднаціональної спільноти червоних людей»? Запитання чи то час впливає на письменника, чи обернений цей зв'язок, не має сенсу, якщо замислитись над тим, що таке справді «історичний час». Письменник – дещо цинічний фах, адже «не може собі дозволити страждати довго», бо це ніби у хірурга на операції – не можна, розрізавши нутрощі, плакати. Література, якщо вона якісна, не дозволяє надмірної емоційності, а відтворення з піску і крові, і плавленого металу епохи мистецького твору потребує внутрішнього холоду. Можна подумати, що письменник – це інтелектуальна машина з переплавки індивідуальних страждань на мистецтво, і до певної міри про це і говорила Світлана Алексієвич. Майстерність полягає в тому, аби відкривати кожну історію заново, з відкритим серцем, але разом із тим і вплітати її в колективний портрет епохи. 

Письменникові, як і кожному митцеві, небезпечно бути весь час на барикадах – передусім страждають очі, письменницький зір засліплюється позицією. Обабіч барикад є ті нитки, що сплітаються в текст, тому важко обрати виключно «сторону світла». 

Яскраво-червоно підсвічується корпус на Володимирській, пофарбований тими самими романтиками революції, про яких щойно йшлося. Вирує життям парк, світлофори перемикаються на зелене. Світла Алексієвич згадувала, що сучасні російські студенти, за її спостереженнями, читають і Леніна, і Троцького, захоплюються пост-марксистськими теоріями. Цікаво, а «Час second-hand (кінець червоної людини)»  є на їхніх девайсах, а «Цинкові хлопчики»? Чи не кожний з них може незабаром перетворитися на той самий матеріал для прози і для військових криміналістів, адже війна не залишає своїх хлопчиків і дівчаток лежати на світлих галявинах, а втоптує в бруд весняних траншей, аби долучити згодом  до алей героїв. Кожний другий слухач – потенційний жовто-блакитний хлопчик гібридної війни, про яку пана Світлана уникала говорити. Кожен – та нова людина по наступній революції, що може стати ниточкою роману, про смерть чи життя – знатимуть виключно автори. 

Катерина Тягло, кандидат соціологічних наук, аналітик культури
Фото: з лекції Світлани Алексієвич, що відбулась 6.04.2016 в КНУ імені Тараса Шевченка. Фото надані прес-центром університету

0 коментарів

Залишити коментар

avatar