22 Листопада 2017, 06:39 | Реєстрація | Вхід | Умови публікації

Ізраїль Горовіц «Мій товариш - Семюел Беккет»

Додав: pole_55 24 Лютого 2016 о 20:14 | Категорія: «Вавилонська бібліотека» | Перегляди: 1038
Автор матеріалу: Ізраїль Горовіц. Переклад: Юлія Лібрик. Редактор: Мірек Боднар | Фото: John Haynes


Глостерський драматург Ізраїль Горовіц вперше зустрів Семюела Беккета в кінці 60-х років у Парижі. Саме їхні часті зустрічі та листування впродовж наступних двох десятиліть закарбувалися в серці Горовіца, як спогад про Беккета. Подаємо його статтю у перекладі Юлії Лібрик «Мій товариш - Семюел Беккет», що вийшла 29 грудня 1989 року у Boston.com.



Моя любов до вас, як тільки я ….

Містер Беккет помер. Таким чином, Париж також. Мені повідомили про його смерть минулої п’ятниці. З того часу - всі мої герої мертві. 

Усе життя я був надокучливо прив’язаний до Семюела Беккета, протягом 83 і ¾ років.

Мене турбує той факт, що світ упустить найважливішу та найочевиднішу правду: своїм життям він доказав, що навіть у ті роки письменник міг жити та творити із великою важливістю, інтересом, а також чесністю і непідкупністю. Він не був праведником, і час від часу абсолютно не мав відчуття тонкого смаку, проте завжди залишався митцем - точним у своїх висловлюваннях, відповідальним; він стояв в одному ряді з найкращими. Беккет був професіоналом від початку до самого кінця своєї творчої діяльності. Навколо нього якість життя була одіозною, а смерть - незадовільною альтернативою. 

Крилатий вислів Семюела Беккета: Комедія для задоволення, трагедія для розуму («Комедія для хвостів, трагедія для голів»).

Коли він розказав мені про втрату зубів, я пробурмотів легковажно: «Могло б бути і гірше».

На що він одразу завдав удару у відповідь: «Нема нічого поганого, що могло б бути ще гіршим. Для поганих речей немає жодних обмежень!» І ми засміялися.

Містер Беккет мав найбільш точний та унікальний підхід до похвали своїх друзів. Про «Джеймса Джойса» Річарда Елманса Беккет казав: «Це дивовижна робота!.. Наскільки точна біографія!  Там присутні усі! Абсолютно всі! Він не пропустив ні душі!..»
 
«Мене там немає», - зауважив я.

На що він відразу заперечив: «Ти будеш!» Дуже жаль, що Дік  Елман уже не з нами, будучи  живим він б точно написав книжку про Беккета.

У Містера Беккета був свій метод використання непристойних жартів.  Коли він вперше побачив Джил (мою дружину), то замовив подвійне віскі.
    
«Мені потрібно випити щось міцніше. А то більше нічого не п'янить останніми днями!» 
     
Фотограф - Джон Хейнс (John Haynes), johnhaynesphotography.com

На початку 1970-х років я все ще перебував у Парижі зі своїм товаришем Жан-Роль Деламотом, письмеником, який не реалізував себе. Ліндон (періодичне видання «Minuit») якраз випустив у світ останні роботи Беккета на французькій «Foirade», «Foirade I», «Foirade II». У той день ввечері ми випивали з Беккетом, і я запитав Жан-Поля, що саме слово «foirade» означає. 
     
Жан-Поль щось нерішуче пробурмотів, що було зовсім непритаманним для нього. «Foirade» фактично означає е-е, ну, щось огидне.
    
Коли я розповів це Беккету, він обурився: «Огидне?! Це просто смішно!» 

Ситуація: одного дня ми сиділи разом у ресторані «Клозері де Лила», який у 1930-х був одним із місць для зустрічей літераторів. За кілька днів до цього Беккет переніс операцію по видаленню катаракти і носив окуляри товщиною зі скло пляшки з-під кока-коли. Він був наче приземлений яструб, легко помітний, безсумнівно людиною з великої букви. Як тільки ми зайшли до ресторану, його одразу впізнали всі. Коли Беккет починав говорити, усі відвідувачі залишали свої трапези і уважно прислухалися до його слів. Беккет, практично сліпий, був відркритий до всіх підслуховувачів. 

Він пояснив свою реакцію на «огидне» Жан-Поля, вказуючи на те, що назву «foirade» він підбирав з великою обережністю, і саме в той час він працював над підбором еквівалента своїй французькій «Foirade» англійською.
    
«Foirade: огидний? Цілковита маячня!» Якщо foirade є плачевним провалом, то хтось намагається, щоб воно було приречиним на провал, проте потрібно зробити спробу, тим не менш це безсумнівно варте зусиль… отже, плачевний провал».
      
В той час складалося враження, що кожен відвідувач у ресторані нахилявся до нас, концентруючи увагу на кожному слові Беккета. Із ледь помітною посмішкою Беккет додав: «Як відомо, foirade також означає «безтолкова людина». 

Відвідувачі ресторану «Клозери де Лила», наче герої з чудових од Джона Кітса, які покинули землю для досягнення надзвичайного досвіду і повернулися на Землю, змінившись, повернулися до трапези… раптово, несподівано, повністю перевтілившись. 

Постскриптум: через місяць, у книжковому магазині у Нью-Йорку, я натрапив на видання «Foirade» видавництва Ґров Пресс з англійською назвою Беккета «Fizzles», що в перекладі означає провал. 

Фотограф - Джон Хейнс (John Haynes), johnhaynesphotography.com
 
Метью, якому приблизно 9, спав за столом. Мій син Метью був стомлений. На вулиці - глибока ніч. У мене була зустріч з Беккетом, на якій ми випивали, і не було жодної няньки. В той день Метью і Беккет зустрілися вперше. Сем якраз збирався відправити «Годо» до Німеччини і розповідав мені окремі комічні моменти. Під кінець розповіді голова Метью впала на стіл, і він захропів. Беккет був здивований. 
    
«Дякувати Богові, що я випробував жарт вперше на тобі! Я приспав дитину!»
 
Моя дочка Рейчел, коли була маленькою, бачила містера Беккета двічі або тричі. Декілька років потому, у середині 1980-х років, коли Рейчел перебувала поза межами університету, проживаючи і працюючи у Парижі, вона знову із ним зустрілася, щоб перекусити і поговорити про життя.

Після зустрічі Рейчел подзвонила мені і сказала: «Сем найдобріша і найлагідніша людина, яку я коли-небудь зустрічала в житті». 

В той день у своєму щоденнику я зробив запис: «Беккет цілком щедрий зі мною. Час - гроші. У моїй присутності він ніколи не кидатиме гроші на вітер».

Середина зими, 1973 рік. Мені було холодно, самотньо і майже не було грошей. По розкладу о 20:00 у мене читання віршів в Американському Центрі Культури за 50 доларів. У 19:00 я з Беккетом випивав, та я не запросив його на своє публічне читання віршів, бо:
  1. Я думав, що він не схвалить моєї діяльності,  навіть у тому випадку, що мені були потрібні гроші.
  2. Він досить рідко відвідував публічні зібрання.   
Протягом нашої розмови він здавався спантеличеним. Раптом він сказав: «Ти збираєшся декламувати свої вірші, я маю рацію?» Я отетерів, звідки йому це відомо. І він додав: «Багато друзів чекає на тебе?»  

Я, очевидно, образив би його, не запросивши. І я це зробив. «Ні, дякую. Я ніколи не відвідую такі заходи», - відповів Беккет.
    
Проте згодом він попросив мене продекламувати один із моїх віршів. Будучи збентеженим, я сказав, що мені платять 50 доларів за декламування і що це звичайно «справедлива ціна». Він розсміявся, проте продовжував наполягати на приватному читанні вірша. (Кілька років потому, у Гайд-парку, він наполягатиме на тому, щоб я пробіг великий круг навколо нього, щоб він міг оцінити мою ходу!). І так, я продекламував 4 рядки із «На бульварі Распай»:

З якою легкістю ми посміхаємося.
Ми ніколи не погодимося чи відмовимося.
Чарівна дівчина досконала у своїй ході.
Наше кохання живе у просторі дверей, що плавно закриваються.

Він слухав мене із закритими очима. «Дуже гарно», – сказав Беккет.
«От зараза!» – вигукнув я раптом. Він розплющив очі, і я пояснив: «Я вкрав ці слова у вас!»
«О, ні. Я ще ніколи не чув їх…»
«Я все ж таки це зробив! Ваша поема «Дьєп»… Ви завершили її словами «…простір між дверима, який відкривається і закривається».
«Ах, так, ви маєте рацію». І тут раптом він додав: «От халепа!»
«Що сталося?» – запитав я.
«Я вкрав їх у Данте!»

Фотограф - Джон Хейнс (John Haynes), johnhaynesphotography.com

Семюел Беккет мав суворі правила життя. Одного разу ми зустрілися, якраз після мого одруження з Джил (для неї - це був перший шлюб, для мене - третій).

«Одна дружина!» - він пробурчав. - «Це все, що потрібно чоловікові! Єйтс мав лише одну, Джойс мав одну і я матиму тільки одну». Семюел Беккет мав своїх героїв… і я знав, що ніколи не буду серед них.
     
Найбільше спогадів, які залишилися у мене про Беккета, це спогади не про чудового письменника, а про друга. Вперше я прив’язався до Беккета, як письменника, проте дуже швидко він став для мене тією людиною, яку ми ретельно обираємо проти волі матері і яка слугує нам за батька. 

Коли я бачив Сема декілька місяців тому, він був дуже кволий.

Він жив у кімнатці старого будинку на вулиці Ремі-Дюмонс, поблизу свого лікаря. Я був приголомшений, коли зрозумів, що Беккет живе, наче герой свого твору. Щоб дістатися до його кімнати, потрібно було пройти через так звану «кімнату відпочинку», де два десятки літніх француженок сиділи, наче горобці на телефонних дротах, і дивилися на огидного танцюючого та співаючого чоловіка по застарілому чорно-білому телевізорі. Я розбив їхні мрії, запитавши, де я можу знайти Беккета. Здається, його не знав ніхто. Я попрямував через внутрішній двір до заднього блоку, де побачив крихітну кімнату на першому поверсі із трохи піднятими жалюзями. Беккет був там, вбраний у пошарпаний старий халат. Він сидів за квитанціями.
     
Я зупинився і якийсь час дивився на нього, чомусь згадуючи його здивування, 22 роки тому, коли виявилося, що я не знаю вірш Єйтса «Плавання до Візантії». (Нікчемний старий чоловік схожий на опудало ворони край воріт….). Ще до того, коли я встав з-за столу того вечора, поема Єйтса залишилася в моїй пам’яті завдяки Беккету (разом із його науковою приміткою про застереження: «Я цілком не схвалюю того, що «Поки душа прикрита смертельною раною, вона не веселиться!»).

Фотограф - Джон Хейнс (John Haynes), johnhaynesphotography.com
     
Кімната Семюеля Беккета була обдерта, крихітна та похмура: ліжко, тумбочка, стіл для розрахунків, стілець і телевізор для перегляду спортивних подій. Вона була жалюгідна, схожа на камеру в’язниці. У мене відразу виникло бажання схопити його і тікати, бігти геть. Мені знадобився майже рік для того, щоб змиритися з його вибором. Ми розмовляли кілька годин. Він розпитував мене про дітей, роботу, нещодавні марафони Джил, чи мені потрібні гроші і чи у мене взагалі все добре.

Моя черга. Я запитав його про здоров’я. Він усвідомлював свою хворобу і пояснив мені, наче вчений, що його розум не отримує належної циркуляції крові. 

Потім він в деталях розказав про те, як він відчуває хворобу, коротко і майстерно, точно – він все ж таки був письменником: «Я наче стою у болоті, яке мене засмоктує».

Коли востаннє йшов від Сема, я усвідомлював, що можливо вже ніколи не побачу його живим. Я організував своє життя так, що міг повернутися з 15 січня на півроку до Парижа, щоб бути поруч. Проте я спізнився на місяць.

Скажи щось про людину і відпусти її. Те, що Беккет говорив про Джойса, я зараз скажу про нього: «Він ніколи не писав про щось. Він завжди писав щось».

Коли мені вперше сказали, що ти помер, Семе, я відразу злякався, що все чудове помре з тобою. В той же час я згадав скільки всього ти залишив на папері… для них, для нас. Ті «блискучі перлини… найбільше, що ми можемо залишити після себе». Ти, друже, залишив чимало. Щодо мене, здається, мені треба все ще бути тут.

Згодом зустрінемося, Семе.

Переклад Юлії Лібрик за публікацією Boston.com, «My friend, Samuel Beckett», 
by Israel Horovitz, December 29, 1989. Редактура: Мірек Боднар


Про проект

«Вавилонська бібліотека», альтернативний видавничий проект, в рамках якого представляємо напрямок перекладу публіцистики: рецензії та інтерв’ю, літературна аналітика, статті «The New York Times», «The Telegraph», «The Guardian», «The Independent», «New Yorker» та багатьох інших. Сайт проект: babylonlib.com

1 коментарів

avatar
Дякую за переклад! Маленька ремарка: у фразі "його розум не отримує належної циркуляції крові", мабуть, ліпше було вжити слово "мозок")

Залишити коментар

avatar