Оля Михайлюк | War in touch

Додав: pole_55 13 Січня 2016 о 15:07 | Категорія: «Колумністи» | Перегляди: 1031
Матеріал підготував/ла: Ольга Михайлюк | Фото: з аккаунту Олі Михайлюк у Facebook


«Вибач, рука не підіймається анонсувати фестиваль зараз — під час війни», — написав мені тоді, влітку 2014-го, один знайомий поет. І так мені прикро стало, коли уявила ці його опущені руки. Я ж знала, що це не через війну як таку, а через себе у цій війні. Це як в мистецтві — або воно в тобі, або ти в ньому. Або протиріччя між тим і іншим. Я для себе тоді вже вирішила, що не хочу загравати на тему вчасно-невчасно-доречно-недоречно-любить-не любить. 

Я знаю, що хороша музика завжди на часі, як і кіно, театр, поезія. Ми, можна сказати, власними руками робили вистави (навіть на частково окупованих територіях) і реакцію теж бачили на власні очі. І ті зі знайомих, хто пішов на фронт, говорили: тільки не зупиняйтеся, бо ж голови й серця — це і є те, за що йде війна. Я хотіла написати у відповідь щось про те, як мені шкода, що людям зараз стає сили підіймати руки лише, щоб вбивати або щоб здаватися. І пожартувати щось про відкриті обійми. Не написала. Потім вже зрозуміла, що мене найбільше розчарувало в тому листі — ми всі почали звикати до цієї життєвої (в якій так багато смертей) ситуації, адаптуватися, розмірковувати про те, в якій сорочці й на якій студії сьогодні ввечері краще говорити про війну. Ще пару місяців тому не вірили, обурювалися, підтримували якісь божевільні ініціативи, не говорили — кричали про неправомірність і несправедливість, усіма своїми силами намагаючись зупинити цю війну. Я впевнена,  він навіть не поцікавився, що в програмі того нашого «фестивалю» й навіщо. А там було багато матеріалу для спільного усвідомлення — дискусії, документальне кіно, перформанси, і їх учасники передбачалися з різних кутків України, зокрема, з Донбасу, де вже розпочалися бойові дії. Тоді ми ще вірили, що мова примирення існує. Після події я поїхала на Схід, просто щоб отримати інформацію з перших рук.



***
Руки мене завжди приваблювали. Я любила розглядати як люди тримають ножі, виделки, ножиці, смички і пензлі, як торкаються клавіш і струн, як вигинають руки, танцюючи. 

В січні того ж 2014-го — на вулиці Грушевського — в трьох метрах від мене хлопцеві відірвало руку. В натовп мітингувальників полетіли шашки, і він кинувся, щоб не встигла розірватися серед людей. Розірвалася в руці. Лікарі з’явилися досить швидко, обступили кільцем і винесли на носилках. 

З різницею в кілька днів в двох сотнях метрів від Грушевського — в УНІАН — відбулася прес-конференція. 

«Я как кандидат юридических наук, разъясняю нормы закона всем своим бойцам. Я им говорю, что вы спокойно можете выбить глаз, отломать руку или ногу нападающему. Существует специальное состояние лица — Состояние лица по задержанию преступника. Оно регулируется нормами права Уголовного кодекса ст. 36-41. Закон говорит: если вы будете добросовестно задерживать преступника, вы можете нанести ему телесное повреждение вплоть до средней тяжести телесных повреждений. А теперь давайте разберемся, что такое повреждение средней тяжести? Если ты отрубил две ноги — это тяжкое телесное повреждение, а если одну ногу — средней тяжести. Точно также лишение одной руки, глаза или уха. И я хочу, чтобы каждый преступник знал, что если в ходе задержания ему оторвут одну руку — это будет законно, и за это никто не понесет никакого наказания»

Я так і не дізналася, що за хлопець втратив руку, рятуючи нас. Проте ім’я й біографія юридично підкованого спікера відома в Україні багатьом — Євген Жилін, народився в Харкові, працював на заводі, потім в УБОЗ та СБУ, був ув’язнений, звільнений, зареєстрував «Оплот» — клуб боїв без правил, а також однойменну громадську організацію, благодійний фонд, аудиторську та юридичну компанії, інформаційне та модельне агентство. Саме його підозрюють у викраденні людей з ЄвроМайдану. 

Ці два епізоди особисто мені допомогли розібратися, хто є хто в подіях на Майдані й на Грушевського. Не можу сказати, що рішення розбирати бруківку далося мені легко й невимушено. Але і досі вважаю, що воно було правильним. Це був той епізод, коли захищати свої права (скажімо, бути вегетаріанцем), довелося, як би парадоксально це не звучало, з камінням в руках. Хоча в порівнянні зі справжньою зброєю воно було ненасильницьким і дещо театральним. Знімати на планшет вибухи й травми, здається мені менш людяним. Щодо промови на прес-конференції харківського ватажка, можна обійтися й без коментарів. 

Звичайно, нам хотілося по-вегетаріанськи — без крові. Ми з друзями опинилися на Грушевського 19 січня взагалі-то, щоб заколядувати. Але побачивши все на власні очі, важко лишатися відстороненими (хоча я й намагалася пам’ятати, що «справжній художник має навіть у розпал повстання бути здатним намалювати грушу»). Саме тоді ми зрозуміли, що нашого традиційного літнього фестивалю не відбудеться, що він, як і ми, має бути іншим. Дискусії, кіно, тематичні об’єкти й перформанси з метою розуміння й примирення — ось, що ми тоді вигадали. При чому події запланували в Луганській області, Івано-Франківській області та Криму. Таку ідею підтримали далеко не всі. Хтось став шкодувати за «суто мистецьким» форматом і звинувачувати нас у заполітизованості. Хтось — навпаки —  стверджувати, що треба йти до кінця, і що насправді митцеві ментальні й фізичні травми можуть стати у пригоді. 

Тепер я знаю два приклади про руки й художників.

I
Творчість болгарського художника Златю Бояджиєва ділиться на два різко відмінних періоди: до 1951 року й після, коли половина його тіла була паралізована внаслідок хвороби, так що він міг писати тільки лівою рукою і не міг говорити. Перший період — це класичні сільські пейзажі в трохи вижовклих тонах, що нагадували нідерландський живопис XVI ст., другий — гротескні образи, композиції, що включають десятки фігур, в експресіоністичній гамі. 

II
Ім’я Владислава Стржемінського сьогодні носить Академія мистецтв в Лодзі (Польща). Він народився в Росії, брав участь у Першій світовій, отримав серйозні поранення, після яких в госпіталі йому мусили ампутувати праву ногу цілком і ліву руку по лікоть. Сестрою милосердя в госпіталі працювала 18-річна Катарина Корбо, скульптор, донька заможного російського німця. Вона і допомогла Стржемінському, який в 22 роки став повним інвалідом, знайти новий сенс життя. З Росії вони емігрували до Польщі, там започаткували нову авангардистську течію «унізм», творили, видавали журнал, аж поки не почалася наступна війна. 

Читаючи біографії геніальних одноруких, я вперше звернула увагу на термін «фантомні болі» — коли кінцівку вже ампутували, а в тебе все ще болить «там».


***


Кінець квітня — початок травня 2014-го ми провели в старовинній садибі Мсциховського під Алчевськом. Над твором, який там репетирували, ми працюємо вже кілька років. В ньому поєднуються сучасна поезія, музика й танець, на нього впливають люди, події, обставини, тому він виходить завжди різним. І от коли раптом смерть виявилася в цьому житті зовсім поруч, виникла надзвичайно пронизлива й сентиментальна музика й танець — те, чого не могло статися з нами в повсякденні, де ми ховаємося за напівтонами й абстрактними формами. Це був дуже цікавий досвід. Ми репетирували, а навколо садиби щодня виникали все нові блок-пости. Виступи відбулися 2 і 8 травня. На першому показі у залі було більше сотні людей, що приїхали з Донецька й Луганська, звучав акордеон і вірші — Ніхто не буде страждати, ніхто і ніколи більше не буде страждати, навіщо тоді існує вся ця поезія, навіщо в повітрі відкриваються шлюзи і шахти. А на другому поверсі садиби збиралися учасники луганського майдану, яких переслідували. 8 травня нас було в рази менше — і учасників, і аудиторії — контроль на блок-постах посилився.

Повернувшись до Києва, я раптом зрозуміла, що через постійні репетиції була зовсім неуважна до подій навколо. В той же вечір я поїхала у зворотньому напрямку — цього разу не як режисер, а як журналіст «Української правди». В усьому потязі Київ–Луганськ нас було 18 осіб. Я зійшла на станції Алчевськ, і день так званого референдуму провела з нашим товаришем, взяла інтерв’ю у активістки Майдану, байкера-ополченця й режисера місцевого театру (в холі театру на той момент вже стояли урни для бюлетенів). Всі — і з одного, і з іншого боку — говорили про те, що шукали варіанти примирення, і що саме сьогодні той день, коли воно вже, на жаль, неможливе. Тоді і в мене опустилися руки. Тільки режисер от до останнього намагався переконати, що мистецтво врятує світ… А потім розповів анекдот —про чоловіка, що приходить на цвинтар і, дивлячись навколо, говорить: «поки бачу тільки плюси».

Три місяці по тому ми, як і обіцяли, провели наступну творчу лабораторію, в Івано-Франківській області. І знову поїхали на Схід — до Донецька й Алчевська, бо саме туди повернувся дехто з учасників нашого фестивалю й це не могло не бентежити. Цього разу я була вдвох із подружкою. Це вона помітила під божевільнею відбиту в якоїсь скульптури сріблясто-гіпсову руку, точніше кисть без пальців, навколо якої на розтрісканому й розпеченому асфальті валялися змочені в йод ватки. Поки ми мовчки розглядали сумну інсталяцію, відчули, що хтось дивиться зверху, а піднявши голови побачили — вони стояли й дивилися у відчинені вікна зі своїми потойбічними посмішками. Здалося, вони щось знають. «А з ними що буде? Їх-то точно вже ніхто і ніколи не вивезе звідси», — після довгої паузи сказала моя подружка. Ми навіщось забрали руку (вона розміром з дитячу, але досить важка) й посунули додому. Домом нашим тоді став білий будиночок в альпійському стилі — студія наших друзів-ландшафтних дизайнерів, навколо росли доглянуті дерева, трави й квіти, що так контрастували з навколишнім світом. І хоча ввечері влітку квітковий аромат посилювався, я ніяк не могла позбавитися запаху йоду. 

З Донецька до Алчевська ми приїхали електричкою. На кожній станції – Макіївка, Єнакієве, Дебальцеве, — заходили жінки й розповідали, що в них розгромили сьогодні — будинок, ринок, вокзал. Вони навіть не проходили до вагонів — так і застрягали в тамбурі, говорили всі водночас, обмінювалися новинами, про які «не розкажуть в новинах». Чоловіки натомість сиділи по вагонах і здавалися зовсім відстороненими. Ми думали заїхати в Алчевськ на один день, щоб переконати друзів виїжджати.

Місцем, пов’язаним для нас виключно з хорошими спогадами та якоюсь ірраціональною вірою в людство, була садиба. Наш товариш, який часто мусив проїжджати блокпости, розташовані поруч із нею, запевнив, що проблем не мало би виникнути, і ми  можемо скористатися нагодою ще раз там опинитися. Нас зупинили, перевірили паспорти, виявили київські прописки, відібрали фотоапарат і мобільні, розсадили по різних машинах і повезли туди, де «лучше сразу правду говорить». Все відбувалося досить швидко, але я встигла злякатися. Чоловік за кермом на моє «Бить будут?» відповів «У нас не бьют, у нас убивают»

І потім — ніби серія з іншого серіалу. Табір ополченців розміщався в Перевальську в парку атракціонів «Торнадо». Спеціальний відділ, куди нас привезли на допит, — в депутатській приймальній (за три місяці до того ми вже були тут – депутат тоді відмовився підтримувати наш проект в садибі — не на часі, мовляв, сучасне мистецтво). Я згадала, як ми намагалися пояснити, що зараз або ніколи, що ми можемо показувати свої проекти і за кордоном, але відчуваємо як це потрібно тут і зараз і т.д. Словом, «або ніколи». Подію в травні ми провели за свій кошт, депутат благополучно втік, а ми опинилися на допиті в знайомому офісі — навіть обличчя здавалися схожими. Картку з фотоапарата я дістала, перевірити її їм довго не вдавалося, довелося допомагати. Квіти, птахи, закинуті приміщення, ковила, божевільня, кілька вказівників «міни» і кілька натюрмортів з майстерні. Слідчий був явно розчарований. Потім між нами відбулася кількагодинна розмова. Як би це дивно не звучало, говорили про Майдан (про те, що нам нічого не платили), про бруківку на Грушевського (про те, що це була необхідність, викликана залякуваннями, викраденнями і вбивствами), навіть про руки — що добре би їх зберегти, бо вони нам не лише для того, щоб тиснути на курок, знадобляться. Вони сумнівалися, розпитували знову й знову, наводили свої аргументи й навіть привели полонених (дезертирів), які мали розповісти нам, що в українській армії відбувається зовсім не те, що ми думаємо. Потім вирішили поділитися своєю історією про те, як їх — афганців — зібрали в лютому й сказали, що, оскільки вся міліція на Майдані, треба охороняти місто самостійно від розбою, п’янства й провокацій, і вони зголосилися. Про те, що точкою неповернення стали події в Одесі на початку травня 2014-го. Зброя, насильство, жертви — це тоді страшенно обурило. Вони, мовляв, на той момент були вже згуртовані й вирішили захищати свої міста, щоб з ними не сталося нічого подібного. І далі-більше — якщо одні можуть, то чому іншим не можна, адже вони теж хотіли бути почутими. Хотіли, щоб Київ нарешті звернув увагу на їхні екологічні проблеми, інвалідність і хвороби, які вони мають в результаті важкої праці, на алкоголізм і наркоманію, яка виникає як наслідок безробіття, на те, що недостатньо просто закрити шахти й лишити людей на вулиці, що треба знайти альтернативу й почати нарешті поважати людей. І якщо стосовно Одеси, як і Майдану, я мала, чим захищатися, то стосовно альтернативи для регіону — в економічному, соціальному, культурному плані в мене не було аргументів. Ми все ще сиділи в тому ж офісі.

Нас відпустили, і навіть виписали перепустки, які давали можливість протягом трьох годин відвідати садибу. На зворотній дорозі на блокпості нас перевіряв хлопець років вісімнадцяти: «Знаю, что вы из Киева… скажите, а там, правда, думают, что мы тут все террористы?» «Так, — відповіла я, — але ніхто не хоче війни». В цей момент в інше вікно вдерся голосний кавказької зовнішності, і хлопець вирішив швидше нас відпустити, кинувши на прощання: «Удачи, хоть вы отсюда никуда теперь не уедете». «Удачи, — сказала я, і додала — але не в бою». У нас були квитки на вечірній потяг і ми вже їхали в бік вокзалу, вражень було більше ніж на одну статтю.


***


На вокзалі було багато людей. Тут ми зрозуміли, про що він говорив. В Дебальцево підірвали залізничні колії, відповідно, ми залишалися тут на невідомий термін. Світла не було, але касирки відчайдушно намагалися встигнути повернути всім гроші за квитки, працювали до глибоких сутінок. Тиснява в приміщенні вокзалу була на диво добродушна — наскільки це можливо за таких обставин, а на газонах-на перонах цвіли червоні троянди. В кишеньці кофру для фотоапарата були нові вірші улюбленого поета, написані ним вже після травневих репетицій в садибі і роздруковані перед виїздом, які виявилися надзвичайно доречними в тій ситуації — чого лише не побачиш на цих вокзалах…, поїхали матері, поїхали наречені, поїхали школярі — навчені і невчені (домашній смуток, присмак меду й печені), поїхали злодії, виїхали повії, трагічні події насамперед просто події, буде, про що згадувати в смутку і безнадії. Вирішила — поки друзі в черзі, маю відзняти ілюстрацію до вірша й пішла гуляти вздовж залізничних колій. Побачила жінок з малечею — з’ясувалося, що з Луганська, пройшли пішки 40 км, тікаючи від обстрілів, сподівалися саме на цей київський потяг. Пішла далі. Знову й знову. Великі картаті торби, втомлені мами з порожніми поглядами, змучені, в більшості — спокійні, діти. Запам’ятала хлопчика, що розставив вздовж колії свої різнокаліберні машинки й милувався ними в останніх променях сонця. Повна зупинка. Я не змогла знімати, хоч все і виглядало так промовисто-печально — мусила визнати, що ніякий я не документаліст. Я чомусь стала говорити жінці, що все буде добре, треба просто йти. Потім з’явилися люди. Менш нещасні допомагали більш нещасним. Як свого часу на Майдані, забирали по домівках, пропонували нічліг і їжу. 

Через два тижні ми з подружкою таки виїхали — автобусом, який вивозив о четвертій ранку на «отдых на Азове». При виїзді нас попередили, що по дорозі 11 різних блокпостів, а отже жодних політичних поглядів в жодному разі не висловлювати. Якщо вимагатимуть, то мовчки показувати документи, мовчки виходити з автобуса, мовчки підіймати руки, не сперечатися й не ставити запитань. Підіймати руки. Я згадала фестиваль і момент, коли прийняла рішення поїхати сюди.

Повернувшись до Києва, ніяк не могла забути тих жінок, не знала, чи можу я щось стверджувати, не маючи навіть близько подібного досвіду. Знайомому з Алчевська не могла додзвонитися більше тижня, а коли з’явився зв’язок, перше, що він сказав: На нашій вулиці почалися обстріли, люди зібралися і пішли. «Куди пішли?» — спитала я. «Просто пішли», — відповів. Через кілька місяців,  в листопаді, коли вже випав сніг, я не витримала й теж вирішила пройти 40 км. Зрозуміло, у нас під Києвом не було обстрілів, але… Я обрала поле, яке  нагадувало мені про Схід, свідомо не дізнавалася про конкретні напрямки. Просто пішла. Було холодно, отже зупинки виявилися неможливими. Протягом дороги потрапляла в різні стани — від втоми й гарячого болю в хребті до відчуття повної свободи, ейфорії, невагомості майже. 


***


Зиму 2014-15-го я провела в Мюнхені. Гіпсову руку з Алчевська чомусь взяла з собою. І натрапила на історію про однорукого, відомого всім німцям:

Одного дня якийсь чоловік поклав бомбу в портфель і пішов на роботу. Він дивився на годинника, ніби поспішав на важливу зустріч. День був спекотний, тож він взяв з собою чисту сорочку. Перед зустріччю він попросив усіх зачекати кілька хвилин, щоб він зміг поміняти сорочку. Йому сказали поквапитися і вийшли, а він увійшов до кімнати й відчинив портфеля, де замість бутерброда й фляжки була бомба. Насправді бомб було дві, але він зміг встановити гніт на одній, бо його було поранено на війні, і мав лише одну руку. Він бачив лише одним оком, а на другому була пов’язка, і він не боявся померти, тож витягнув маленькі щипчики й зробив все, як годиться. Він швидко переодяг сорочку й вийшов з портфелем у руці. Він не мусив нікому тиснути руки, і ніхто не знав, що він думав, він не боявся мовчання. Ніхто не знав, що в його портфелі була бомба за Німеччину, і коли він прийшов на зустріч, де всі стояли навколо стола і дивились на карту світу, дав портфеля іншому чоловікові і попросив поставити його якомога ближче до Гітлера. Потім він пішов геть і почув вибух прямо за спиною. Він подумав, що Гітлер мертвий, і всі тепер вільні, але то була велика помилка, бо після цього Гітлер навіть не забився і вийшов тільки з невеликою кількістю пилу на своїй уніформі. Чоловіка, який підклав бомбу було дуже скоро заарештовано в Берліні. Його звали Клаус Шенк граф фон Штауффенберг, і його негайно розстріляли разом з однодумцями, які були з ним. Згодом його брат і всі його друзі були також заарештовані, і їх судили за замах на Гітлера. Їх стратили в дуже жорстокий спосіб, а їхніх дітей забрали і дали інші імена, щоб забули, хто вони такі. Після того Гітлер пішов на радіо, щоб розповісти усьому світові, що він живий і має обидва ока й обидва вуха, і всього по два. На випадок, якщо раптом хтось випадково не слухав радіо, вони зібрали всіх разом у залах, у театрах і школах, щоб сказати всім, що Гітлерові добре, як ніколи.

Я написала сценарій, поєднавши історії першої світової, другої і нашої нинішньої війни. Проте виставу не вдалося зробити, бо ці руки всіх чіпляють за живе. І німців теж. Одна моя колега розповіла, наприклад, що її дідусь був письменником, а напередодні війни, відчуваючи її наближення й всіма силами бажаючи зарадити цьому, став багато писати для преси. У неї навіть є газета кінця 30-х років, де на першій шпальті опублікована його стаття під назвою «На Німеччину насувається чорна хмара» з фотографією, на якій велика загрозлива хмара в небі та профіль Гітлера в бічному склі автомобіля. Мене не здивувало, що її  дідусь потрапив до концтабору, хоча і був стовідсотковим німцем. Інша колега написала вночі лист, в якому запитувала, чи я дійсно думаю, що всі німці відчувають провину перед євреями й вважають націоналістичні рухи однозначно неприйнятними. Були й інші листи й історії, через які ми не змогли закінчити проект. Перед театром, в якому ми репетирували, щопонеділка відбувалися нацистські мітинги. Як мені пояснили, в Німеччині цей рух набирає обертів. Я подумала тоді, що це був би непоганий звукоряд для моєї вистави, якщо вчасно відкрити вікна. 

Якось я вирішила прочитати текст сценарію своєму сусідові–стипендіату з Зальцбурга. Він був оперним співаком (драматичний баритон) і рятував мене тим, що співав арії, готував каву, купував фрукти й готовий був слухати мої безкінечні історії про війну. Після прочитаного сценарію запропонував прогулятися в сад — там, під нашим помешканням, яке іноді здавалося мені цілковито казковим, були засніжені алеї, червоніла шипшина, а старі ліхтарі проливали золоте світло на таємничу скульптуру безрукого хлопчика, що посміхався своєму стражданню… Мені здалося, що мій сусід нічого не зрозумів, або мені не вдалося пояснити. Я попросила почекати мене й повернулася за тою жахливою гіпсовою рукою — вона стояла в шафі моєї кімнати. Коли він побачив, то сказав розуміє, що таке війна, і що опера це теж майже ніколи не весело, що смерть спочатку обережно торкається життя, а потім захоплює в обійми, з яких вже ніколи не вирватися, й несе у нестримному танці. Я подумала, можливо, мій сценарій має стати оперою,… чи балетом.

Тоді в Перевальську, коли нас везли на допит, все скидалося на погану виставу, не більше. В центрі міста стояла стара вантажівка з відкритим кузовом, а на ній — кулемет, біля якого сидів засмаглий злий чоловік з голим торсом, прапори народної республіки, що не існує, табір ополченців серед дитячих атракціонів. Те, що це не вистава, я відчула шкірою — просто на дотик — коли залізо автомата, що мотилявся на плечі нашого нового водія, вперлося мені в ногу.  


***


Замість вистави в Німеччині я показала перформанс, за основу взявши свої спостереження й дивну прогулянку в 40 км.

Влітку 2015-го в Бердянську я познайомилася з дівчатами, «про яких йшла». Вони, як і ми, за рік до того виїжджали на Азов. Я попросила кожну з них згадати момент, коли було прийняте це остаточне рішення — їду. Вийшли ось такі історії:

Юля, Донецьк
С крыши моего дома видно аэропорт. Я выехала 17 июля 2014 года, а 19-20-го там начался ад. Все знакомые сидели по подвалам. Я еще за две недели отнесла вещи в бомбоубежище. У меня бомбоубежище прямо напротив дома, всегда было готово — использовалось раньше под тир. Я отнесла туда четыре одеяла и зимнюю одежду. Было лето, но в подвале 9 градусов. Всегда наготове стояла детская сумка — ребенку тогда было 2,5 месяца, и документы. Прожила неделю-другую в таком страхе и… уехала, потому что пока с шестого этажа спустишься… уже бомбили… Приехали сюда, думали, что пару месяцев пересидим, и вот уже больше года… Выезжали на машине — как цыгане, прикрутили багажник, на него детскую коляску и вещи. Мы ехали к родственникам, они нас звали еще с апреля, когда я еще беременная была. А приехали, и оказалось, что не сильно нас ждут. Знаете, гостям рады две недели. Я сняла дом, хотя какой дом — комнату, ужасную комнату в частном секторе на месяц. Пока ребенок маленький лежит еще ничего, а когда начинает ползать, то эти условия убивают потихоньку. Я хочу домой вернуться, на свою работу, в свою квартиру. Со мной мама и дочка. Я — мать-одиночка. Мы пока тут, но многие возвращаются. Вчера друзья мои приехали из Анапы. Они больше даже, чем я, странствовали — с 5 июня. В Донецк. Больше им некуда.

Наташа, Макіївка
Просто с самолета прилетела бомба. Они хотели разбомбить ДНР, но о том, что  рядом люди, не особо подумали. Я легла на кровать малого кормить и услышала свист — и потом бабах — взрывная волна. Ребенка, год и девять ему было, я кинула на пол и прикрыла собой, он испугался. У меня мальчик. Я тоже мать-одиночка. Было 1 августа. Дома спутниковое телевидение — я видела украинские новости и российские — все одно к одному. Мы с мамой в тот день за 15 минут приняли решение, собрались, но не было автомобиля, дождались вот эту маршрутку — в четыре утра. Пока я была в городе, еще было относительно тихо — обстреливали только Донецк и Гвардейку. А потом, когда я уехала… в 9 утра уже обстреливали по-серьезному. Мне начали звонить мои друзья, потому что знают, в каком районе я живу, просто чтобы узнать, жива или нет. Выезжали на две недели и не знали, что на год. Сначала в Юрьевку, месяц там, а потом в Бердянск. Жили в комнатках, а сейчас — в двухместном номере. Прилично, конечно, жить можно, но не сравнить с домом. У ребенка была куча игрушек, своя комната и все на свете. А потом… Я в октябре ходила в шлепанцах, была холодина, но у меня ни ребенка, ни себя не было во что одеть. И передать никто не мог, потому что до октября еще бомбили-бомбили-бомбили. Может быть, слышали — Нижняя Крынка и Коммунар весь горел? На Коммунаре сидела украинская армия, а на Нижней Крынке ДНР. Те по Коммунару бомбили, а те — по Нижней Крынке. Я — за свою семью, потому что ни одни, ни другие ничего хорошего в нашу жизнь не принесли.

Олеся, Горлівка 
Мы с мамой говорили: Будем сидеть до последнего. Горловка — это 30 минут от Донецка. Мы с мамой проукраински настроенные — ходили, говорили во дворе: какой референдум, вы бюллетени эти видели — они же напечатаны просто на принтере? Некоторые с нами перестали здороваться. А некоторые как здоровались, так и здоровались, просто спорили иногда — они при своем мнении оставались, мы — при своем. Папа наш немного во дворе пообщается — на их стороне, немного с нами — на нашей. Не знал, с кем он, до тех пор, пока из Славянска не пустили войну в город- миллионник. Тогда он стал говорить, что это кому-то надо, что все не так просто. Адаму моему было тогда месяцев пять с половиной. У нас девятый этаж, лифты отключили, потому что уже начались обстрелы. Квартал самый высокий, с моего балкона вид на весь город. Можно было увидеть, откуда ДНРовцы стреляют. Стреляли из парка Горького — рядом с нами расположенный.  С одного конца города в другой, а потом кричали, что украинская армия. Многие видели, но молчали. И из Дзержинска, конечно, тоже потом летело прямо над нами. Папа кричал: «Отходите от окон». Но все равно же интересно, куда летит. Страшно очень. Днем, правда, не так, потому что можно побежать куда-то спрятаться. А вот ночью просто не знаешь, что делать. Последний этаж, бомбоубежище далеко, наш подвал не пригоден, там воды по колено. Так что бомбоубежище одно —  в школе, у людей там матрасы уже были расстелены, из еды что-то, но там очень прохладно. Хоть и лето было, но все равно с грудным ребенком я не представляла, как там жить. Мы уехали 25 июля, и вот почему. Адам с моим папой на улице гулял. А мы с мамой решили, что возьмем термос с чаем, соберем кое-что и пойдем все-таки в школу, потому что сильно начало уже бахать. Свет отключили во всем квартале. И вот пока зашли мы пешком на девятый этаж, пока чайник закипятили, то-се, прям вот такие бахи… Я выбежала на балкон — понимаю, что у меня там папа и сын. А перед этим девушку с коляской в парке убило, осколком прямо с ребенком на руках... И у меня сердце в пятки выпрыгнуло — я бежала с этого девятого этажа через пять ступенек… Выбежала, смотрю — все нормально. Отлегло. Мы поднялись и я сказала: «Все мама — завтра уезжаем». И вот мы собрались и уехали в Бердянск. Сестра моя с мужем. У них еще сильнее стреляли. Мы созвонились утром: Что едем? Она говорит: Едем. Собачка у нас есть. Родители тут со мной. Когда выезжали, думали две недели и домой. Артемовск перед этим освободили. Прожили в двух комнатах всей семьей семь месяцев, потом сестра с мужем не выдержали и вернулись в Горловку. Когда там снова сильно бомбили, то он оставался, а она выезжала и опять с нами жила. Сейчас они переехали в Енакиево — там спокойнее.

Я записала ці історії й спитала у дівчат дозволу використати їх у перформансі. Вони погодилися. І мені здалося, що вони готові ще щось додати. Тоді я запропонувала їм вугілля, яким можна було писати по білих поверхнях, і безпосередню участь. Протягом останнього року ходіння допомагало мені порозумітися із собою, а писання — повідомити те, про що я не могла сказати вголос. Під час перформансу виявилося, що цей рецепт доволі універсальний. Писали всі дівчата — спочатку з викликом, різко, ображено: про те, що «вони там вже чужі і тут не свої», про непорозуміння, про жахливі картинки — танки, зброю, смерть — з минулого, про позбавлення права голосу зараз на виборах, а потім все спокійніше — про те, що війна змінила в нас, про справжні цінності, про життя. Здається, кожен з тих, хто був у залі, відчув, як це — стати «внутрішньо переміщеною особою». 

Пояснюючи напередодні, як важко зрозуміти людину, не маючи подібного до її досвіду, я навела приклад із Сирією. «Якщо відверто, то правда ж, нам не дуже близькі проблеми Сирії», — зауважила я. «Кому як, — сказала одна з дівчат, — у мене, наприклад, чоловік — сирієць». Познайомилися в Донецьку, після навчання він запропонував їхати разом до Дамаску, вона погодилася, але пожити мирним життям вийшло недовго — зараз район, де знаходився їхній будинок, цілком знищений. Вони поїхали до Йорданії. Коли вона завагітніла, то вирішили, що народжувати їй краще повернутися додому — в безпеку, а він тим часом мав подбати про подальше спільне життя. З того часу подружжя не бачилося два роки. Сина назвали Адам. Вони бачаться у скайпі. Маючи статуси переселенців, ні він, ні вона офіційно не можуть запросити один одного до своїх країн. Та й чи варто? Тепер вони вирішили зустрітися в Берліні. Він добирався кілька місяців, застосовуючи всі транспортні засоби, включаючи гумовий човен, і таки потрапив до німецької столиці. А от вона не змогла. Оформила документи й туристичну візу, дівчата напекли солодкого в дорогу, написала йому лист, щоб зустрічав... і не отримала дозволу на перетин кордону. Сподіватися залишається тільки на диво. Або на хороший перформанс в Німеччині, до участі в якому я зможу її запросити, щоб вона написала на стінах свою чергову історію. Важливо, щоб рукою її керував ангел.


***


Останній раз на Сході я була місяць тому. Повернулася втомленою і трохи хворою. Вирішила влаштувати максимально гуманний режим для душі й тіла. Поки не виходить. 

- Ти маєш навчитися ставитися до цього інакше, війна триватиме ще якийсь час, — говорить мені мама.
- Я не хочу.
- Мусиш.
- Ти не зрозуміла. Я не хочу війни. 
- Саме це я і зрозуміла.

- У вас запальний процес в коліні, вам не рекомендовані зараз фізичні навантаження, — говорить травматолог. 
- І танцювати неможна? 
- Не можна. 
- І гуляти? 
- Прогулянки пішки також бажано обмежити.

- У вас дуже чуттєва шкіра, вам не можна багато часу проводити на холодному повітрі, звідси всі ваші запальні процеси, — говорить косметолог. 
- Але в мене робота така, — відповідаю я. — Вигадайте щось, бо за кілька тижнів я знову їду. 
- Що за робота? 
- Режисер. 
- Куди їдете? 
- На Схід. 
- … я розумію, чому. Я сама з Грозного. Деякі моменти досі пам’ятаю. Ніколи в житті не бачила нічого красивішого, ніж білі пелюстки вишні — багато-багато – які відриваються й летять всі водночас, як снігопад. Але не зі сніжинок, не холодний, а такий ніжний, м’який, наскрізь просвічений сонячними променями. Це було після вибуху. Я бігла з одного боку вулиці й чула вибухи з іншого боку. Я просто бігла й всією собою відчувала, що від мене абсолютно нічого не залежить. Якось так.

Всі водночас… Мій алчевський знайомий додзвонився мені якось наприкінці минулого літа з дачі на Ісакіївських ставках, коли там почали гатити, й сказав, що після вибуху яблука падають всі водночас, і додав: «Може, тобі для перформансу чи для вистави якої  знадобиться». Інша знайома розповідала, що коли в Луганську згасли всі ліхтарі, люди частіше стали дивитися в небо. Ще одна пожартувала про новорічні ялинки, які, якщо не продадуться, «на вінки пустимо». Коли ми з мамою різали смужками весь наш одяг болотяно-зелених і коричневих кольорів, щоб плести маскувальні сітки, мені теж здавалося, що цю художню деталь, напевне, десь застосую. І коли серед зими побачила танки не в зелених сітках, а в напівпрозорих білих тюлях, теж — це як незаміжніх дівчат ховають у весільному вбранні. 

Повіяв вітер степовий, трава ся похилила, впав в бою стрілець січовий, дівчина затужила — а був то хлопець молодий, його б лишень кохати, він впав, як той сухий листок, повік буде лежати. 

Війна не закінчена до того часу, поки не похований останній загиблий солдат, — написано на сайті гуманітарної місії, що займається пошуком, ексгумацією та вивозом загиблих в зоні АТО і має  безумовно символічну назву — «Чорний тюльпан».

І що мені робити тепер з усіма цими поетичними символами, художніми деталями й подробицями? Чим я можу допомогти, якщо я більше не хочу говорити?

Я й так довго розповідаю тут історії про війну, хоча в моєму випадку був лиш дотик, один дотик. Я навіть уявити собі не можу, яким може бути справжній біль. Чи ще гірше — фантомний. 

I
Під час першої світової війни британці активно використовували термін shell shock, який став своєрідним символом руйнівного потенціалу війни. Під час другої світової він був замінений на combat exoustion або combat fatigue. Потім виникло ще універсальніше означення post-traumatic stress disorder. 

II
Міжнародні інституції наполягають, щоб в текстах про події на Сході ми не вживали слово «війна».

War in touch. Unfortunately. О.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar